Київ величають Вічним Градом, увінчаним куполами Святої Софії – його Богом даним, непорушним символом. Майже 1000 років стоїть Софія на благословенних київських горах, в самому серці стародавнього святого граду Русі-України.

Величний собор Святої Софії маніфестував появу на світовій арені могутньої християнської Русі. Як її зримий образ і священна серцевина, собор став духовним, політичним і культурним центром Русі. Тут містилася митрополія, при якій існувала найдавніша вітчизняна бібліотека з майстернею, де перекладалися й переписувалися книжки. У соборі відбувалися посадження на великокняжий престол, посвячення в митрополити, укладання політичних угод, прийоми послів. Тут збиралися церковні собори, правилися подячні молебні на честь важливих подій.

Собор Св. Софії, зберіг давню архітектуру та найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок ХІ ст. Це пам’ятка світового значення, яка 1990 р. занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої спадщини. Її унікальний за своєю стародавністю, оригінальністю, повнотою та цілісністю монументальний ансамбль доніс до нас живий дух епохи розквіту Київської Русі.

Хоча наука про Св. Софію незабаром відзначить свій 200-річний ювілей, досі ще точиться дискусія щодо часу датування собору. Річ у тім, що свідчення літописців про будівничу діяльність Ярослава Мудрого, з іменем якого пов’язується створення собору Св. Софії, є плутаними і суперечливими. Зокрема, Новгородський, Никонівський, Тверський та інші літописи датують розширення Ярославом Києва і закладення св. Софії 1017 р., а “Повість временних літ” – 1037 р. Натомість очевидець зведення Софії, перший київський митрополит-"русин" Іларіон свідчить, що у цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира, хрестителя Русі. Інший сучасник появи Софії – німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький згадує Софію Київську під 1017-1018 рр. як діючу резиденцію київського митрополита.

Новітні дослідження собору, зокрема вивчення давньоруських написів-графіті на його стінах, що містять прямі дати 1022, 1033 і 1036 рр., підтверджують датування Софії другим десятиріччям ХІ ст. Ряд графіті завдяки згадці в них відомих історичних осіб можуть датуватися навіть 1019 р. Уточнити датування собору дають можливість дні його освячення, що збереглися в Святцях, – 11 травня і 4 листопада. З огляду на те, що освячення храмів звичайно проводилося по неділях, можна визначити, що закладення Софії (освячення місця храму) відбулося за Володимира, в неділю, 4 листопада 1011 р., а освячення її престолу – за Ярослава, в неділю, 11 травня 1018 р., бо названі числа припали на недільні дні саме в ці роки. Таке датування узгоджується з результатами вивчення монументального живопису Софії. Дослідники відзначають стилістичну близькість мозаїк і фресок собору до пам'яток монументального живопису Х – раннього ХІ ст., особливо до розпису Десятинної церкви в Києві. Софія – єдина київська пам'ятка, що має фресковий тиньк, повністю ідентичний за своїм складом з тиньком Десятинної церкви. Це означає, що в Софії працювали "майстри від грек", прикликані Володимиром для будівництва Десятинної церкви.

Пам'ять про причетність Володимира до створення Софії зберігалася в Києві аж до ранньомодерного часу. Про те, що Софія побудована князем Володимиром, повідомляють іноземні мандрівники Мартин Груневег (1584) і Ерих Ляссота (1594), а за Петра Могили в написах над центральним входом Софії і на попружних арках центрального куполу прямо указувалося, що собор почав будуватися в 1011 р. З самого початку свого існування Софія перебувала в епіцентрі державних подій. Під 1037 р. літопис повідомляє про влаштування Ярославом при Софійському соборі книгозбірні зі скрипторієм, де перекладалися і переписувалися книжки. (5) У 1051 р. в Софії було поставлено митрополитом “русина” Іларіона. Після своєї появи Софія стала відомою на Русі й далеко за її межами, адже київський двір був пов’язаний династичними шлюбами з багатьма правлячими родинами Європи. Дочки Ярослава Мудрого – Єлизавета, Анна й Анастасія – стали королевами відповідно Норвегії, Франції й Угорщини.

Під час Батиєвої навали, у 1240 р., Софію було пограбовано і спустошено, хоча сам собор уцілів і залишився діючим храмом. Життя міста пульсувало і в умовах тяжкого іноземного поневолення. За митрополита Кирила ІІ розорену Софію полагодили та впорядкували. Як за Кирила ІІ, так і за його наступників, в Софії відбувалися поставлення ієрархів на єпископські кафедри Русі. Однак розорена і спустошена Південна Русь, яка терпіла від монгольських набігів, не могла бути надійним пристановищем для вищої церковної влади. 1300 р. митрополит Максим переніс свій осідок у Володимир-на-Клязьмі, хоча офіційно кафедра залишалась у Софії Київській. При соборі існував митрополичий двір, де мешкали митрополити під час перебування в Києві.

У ХІV ст. Південно-Західна Русь підпала під владу Литовської держави. Тоді була створена осібна Київська митрополія для православних підданих литовського князя. Проте південноруські митрополити майже не жили в Києві, маючи осідок у столичному Вільні або Новогрудку під Вільном. Навесні 1416 р. Київ був спустошений і спалений ординцями Едигея, а 1482 р. – кримським ханом Менглі-Гіреєм. 1497 р. в Софії покладено мощі вбитого татарами під Мозирем митрополита Макарія, який їхав з Вільно до Києва з метою надання допомоги розореній “агарянами” Св. Софії. (7) Після Люблінської унії 1569 р., коли утворилася польсько-литовська держава Річ Посполита, Київ підпав під владу польської корони. Про колишню велич Києва нагадували лише руїни Верхнього, або Старого міста. Підіймаючись над ними, Софія дедалі більше занепадала.

Після Берестейської унії 1596 р. собор перебрали уніати. Стан Софії, за володіння якою точилася гостра боротьба, залишався вельми невтішним, у чому уніати і православні взаємно обвинувачували одне одного. Храм катастрофічно руйнувався часом і людьми, була повністю розграбована його ризниця, виламувалося і розкрадалося каміння на стовпах і сходах, обдиралася свинцева покрівля. У першій чверті ХVII ст. впала західна стіна Софії, внаслідок чого головний вхід у собор виявився заваленим її уламками.

Нова доба в історії Софії пов’язана з Могилянським відродженням. Домігшись на сеймі 1632 р. офіційного відродження православної Церкви і отримавши в квітні 1633 р. висвяту в сан митрополита, Петро Могила відібрав собор від уніатів і влаштував при ньому чоловічий монастир. Було реставровано центральне ядро Софії і східну частину північного фасаду, де тоді знаходився центральний вхід, бо західна стіна все ще лежала в руїнах. Для влаштованого при соборі монастиря митрополит звів навколо Софії дерев’яні споруди. Про вигляд Софії після відновлювальних робіт Могили свідчать малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, виконані 1651 р.

Цінними є також свідчення архідиякона Павла Алеппського, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його подорожі в Росію в середині ХVII ст. З цих свідчень дізнаємося про виготовлений за Могили високий дерев’яний різьблений і позолочений іконостас з храмовою іконою св. Софії.

Над реставрацією Софії працювали запрошені Могилою майстри – відомий італійський зодчий Октавіано Манчіні та українські художники брати Тиміш та Іван Зінов’єви; до оздоблення храму були залучені виписані з Москви позолотник Яким Євтихієв, іконописець Йоаким, а також різьбярі, теслі, муляри. Могила дбайливо ставився до збереження давніх форм і живопису “митрополії руської”. Він зібрав до Св. Софії мощі численних святих, устаткував її богослужбовими книгами і церковним начинням.

У 1647 р. митрополит помер, не закінчивши відновлення Софії. Павло Алеппський, невдовзі по тому, свідчить, що “західна стіна її в руїнах і два приділи її праворуч від головного входу засипані брилами впалої західної стіни”.

Після десятиріч “Руїни” настала та велика доба в історії України, яку пов’язують з іменем гетьмана Івана Мазепи (1687-1709). То була доба розбудови Гетьманщини, коли в Україні, як і скрізь в Європі, запанував стиль бароко. Українське бароко з його пишною нарядністю, святковістю і життєствердним національним характером якнайкраще відбило в собі пафос Мазепиної епохи. Найзначніші роботи у Софійському соборі та на його подвір’ї проводилися на зламі ХVII-ХVIII ст., коли гетьман Мазепа досяг зеніту своєї слави й могутності, а митрополичу кафедру посів його сподвижник Києво-Печерський архімандрит Варлаам Ясинський (1690-1706).

В 1697 р. сталася прикра подія, коли сильна пожежа знищила вже полагоджені дерев’яні будівлі монастиря, зведені за Петра Могили; тоді ж згорів і монастирський архів. Але вже до початку ХVIII ст. Софійський собор було повністю відбудовано. Внаслідок капітальних робіт доби Мазепи собор зовні набув того вигляду, який у своїх основних рисах зберігся донині. Над давніми одноярусними відкритими галереями надбудували другі поверхи, а галереї перетворили на закриті приміщення, в яких улаштували бічні вівтарі. Над Софією велично здійнялися грушоподібні гранчасті бані. Фасади потинькували і побілили, бані позолотили. Відтак, вбрана у нові барокові шати, капітально відремонтована і опоряджена, Софія висловила ідею української державності в озвученні Мазепиної доби.

Впродовж ХVIII ст. змінюється й інтер’єр храму. Його поруйнована західна частина перебудовується, внаслідок чого центр собору набирає базилікального характеру і стає просторішим. На стінах собору з’являється пишний ансамбль олійних малювань, що сховав під собою стародавні фрески. Проте значні елементи художнього ансамблю ХІ ст., зокрема мозаїки вівтаря та підбаневого простору, стали центральними ланками нової системи декорації. Розмалювання Софії тривало впродовж усього ХVIII ст. Його провадили художники живописної майстерні Софійського монастиря, яка функціонувала аж до його скасування. В 1786 р. монастир було ліквідовано у зв’язку з секуляризаційною реформою Катерини ІІ. Його перейменували на кафедральний собор. Наступний етап в історії Св. Софії пов’язаний з великими за обсягом реставраційними роботами 1843-1853 рр. під керівництвом академіка Ф.Солнцева. У соборі було відкрито колосальний ансамбль давньоруських фресок, про які заговорили у всіх шарах суспільства. (14) Проте роботи з очищення стін від пізніших нашарувань тиньку й живопису провадилися примітивними методами, після чого відкриті фрески промальовували олійними фарбами.

ХХ ст. позначене для України відродженням національної державної ідеї. Саме з Софією та майданом перед нею пов’язані події національної революції 1917-1921 рр. Однак 1917-1919 рр. – то й драматичні часи зміни режимів, коли кожна влада супроводжувала взяття Києва артилерійським вогнем. Через це собор зазнав значних пошкоджень, особливо потерпіла абсидна частина храму. Така ситуація тривала аж до червня 1920 р., коли нарешті припинилися бойові дії.

Період після 1917 р. називають драматичним і неоднозначним для дослідження церковної старовини. З одного боку, це був час їх масової втрати і загибелі, з іншою, - ці цінності, "випавши" з літургійного обігу, стали як ніколи доступні науковому аналізу. Цей етап в дослідженні і реставрації Софії пов'язаний з діяльністю Софійського комітету, а з часом – Софійської комісії Всеукраїнської Академії наук.

Після створення в 1919 р. Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Софійський собор став її кафедральним храмом. У жовтні 1921 р. тут був скликаний Всеукраїнський православний церковний собор, на якому способом всенародної висвяти священик Василь Липківський був поставлений на київського митрополита. В умовах репресій у січні 1930 р. на І "Надзвичайному" соборі УАПЦ в Софії Київській під тиском ДПУ було прийнято вимушене рішення про саморозпуск УАПЦ. Значну частину її діячів, у тому числі і Василя Липківського, було репресовано. З 1929 р. відправи у Св. Софії припинилися.

У цей період учені починають активну діяльність по перетворенню Софії на музей. Його було створено в 1934 р. за ухвалою уряду радянської України. Почалася нова, музейна доба в багатовіковій історії храму, позначена грандіозними ремонтно-реставраційними і дослідницькими роботами.

З 1994 р. заповідник має статус Національного. Його діяльність одержала світове визнання: У 1987 р. міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам'яток. Згідно з Президентським Указом від 30 грудня 2005 р., здійснюється великий комплекс заходів щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру.

Символом заповідника є його титульна пам'ятка – знаменита Софія Київська, що має загальнолюдську значущість. Недаремно в 1990 р. Софійський собор разом з ансамблем монастирських споруд XVIII ст. на його подвір'ї внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.